19 серпня, 2010 Фестиваль фестивалів

Програма “Фестивалю фестивалів” передбачає покази стрічок переможців та учасників конкурсних програм найвідоміших міжнародних кінофестивалів. Отже, шанувальники кіно мають змогу скласти для себе цілісну картину того, що відбувається у світовому кінопроцесі.

Цього року у програмі:

“Луїза-Мішель” (Louіse-Mіchel, реж. Гюстав де Керверн, Бенуа Делепен, Бельгія, авантюрна комедія, 2008, 94 хв.)

Це – третій спільний фільм режисерського дуету бельгійських телевізійників Гюстава де Керверна та Бенуа Делепена. Їх перший повнометражний фільм “Занедбані” (2004) одержав визнання критиків. Наступний фільм – “Аавіда” (2006) був з успіхом показаний у рамках Каннського кінофестивалю. Цього року на Берлінале відбулася презентація їх наразі останньої, четвертої спільної роботи “Мамонт”, де одну з головних ролей зіграла актриса Йоланда Моро. Саме вона зіграла роль Луїзи у картині “Луїза-Мішель”.
Луїза вирішує покарати свого нечесного боса. Для цього вона знаходить телепня з пістолетом на ім’я Мішель. Вони перетворюються на команду професіоналів, що безжально розбирається з тими, хто веде нечесну гру зі своїми працівниками. Крім того, кожен із них – загадка й окрема історія.
“З наших попередніх фільмів ми хотіли запозичити почуття ритму й оригінальні кадрові рішення, і щоб звук був всюдисущим, навіть в епізодах тривалого мовчання. Діалоги зводилися б до мінімуму, а актори б імпровізували”, – говорять Бенуа Делепен і Гюстав де Керверн – режисери, відомі не лише специфічним почуттям чорного гумору, але й цілковитою відсутністю політкоректності, що повною мірою проявилася і в картині “Луїза-Мішель”.

“Молоко скорботи” (La Teta Asustada, реж. Клаудіа Ллоса, Перу, 2009, 94 хв., “Золотий ведмідь” Берлінале)
Молода героїня фільму народилася після того, як її матір зґвалтували під час правління в Перу фашистського режиму, що з 1980-го до 2000-го розправився зі 70 000 людей. У Перу народилося покоління дітей, яких називають “молоком скорботи”. Із молоком матері дівчинка увібрала страх перед навколишнім світом. Щоб не повторити долю матері, героїня тримає в інтимному місці картоплину, що повинна служити щитом при спробі зґвалтування. Картоплина живе своїм життям і успішно проростає.
– Це була дивна війна, зрештою, вона перетворилася у цивільну бойню. Почали її бойовики руху “Сендеро луміносо” (“Світлий шлях”), які й самі добре не розуміли, чого хотіли. Але й інша сторона не знала, які принципи відстоює. У результаті все заплуталося: кожний воював один з одним, і всі були заодно, вороги були всюди, а жертву було неможливо відрізнити від ката. І будь-яка звичайна людина могла виявитися жертвою – або терористів, або військових. Вічна війна без кордонів… Усі персонажі у фільмі взяті з життя. Буквально. Також абсолютно правдиві, реальні й всі епізоди, про які я можу говорити багато й докладно. Але моя мета полягала в тому, щоб створити на екрані іншу, власну реальність. Хоча навіть виконавицю головної ролі я теж взяла з вулиці. Вона роздавала їжу біля церкви, одночасно збираючи пожертви для своєї школи. Вона вразила мене своєю природністю. Тепер вона з тією ж природністю роздає автографи тут, у Берліні, перед фотографами, спалахи яких нагадують мені блискавки в Перу. Головна героїня, як і виконавиця цієї ролі, для мене – жива частинка перуанської дійсності, – розповідає Клаудія Ллоса.
Картина здобула “Золотого ведмедя” минулорічного Берлінале. Це була перша перуанська стрічка, яку відзначили таким високим призом. Крім того, “Молоко скорботи” номіновано на «Оскара».

“Пророк” (Un prophеte, реж. Жак Одіяр, Франція, 2009, 154 хв., “Гран-прі” Каннського фестивалю)
Франція. Наші дні. Дев’ятнадцятиріч¬ний сирота Малік Ель Джабена потрапляє до в’язниці на шість років за побиття поліцейського. За ґратами, серед мафій, які ворогують між собою, йому важко протриматися: араби його не приймають, тому що він не шанує їхніх традицій, а корсиканці – через його національність. І вся ця історія легко могла б стати черговою тюремно-¬психологічною драмою, якби одного разу лідер клану корсиканців Лучано не запропонував Маліку небезпечну роботу. Малік, зрештою, виношує і власні плани…
Таку історію розповів французький режисер Жак Одіяр, відомий завдяки стрічкам “Моє серце битися перестало” та “Читай по губах”. Картину показали в перші дні Каннського кінофестивалю, і вона відразу захопила лідерство в усіх рейтингах, примудрившись утримувати його до самого кінця, що в Каннах буває вкрай рідко. Ця драматична історія приваблює своєю неоднозначністю та, при зовнішній приналежності картини до жанрового кіно, складною та насиченою структурою нагромаджених та відбитих у стрічці проблем.
Головний герой, якого й героєм назвати важко, поступово перетворюється на такого собі молодого, але вже безжального і хитрого вовка. Його патрон з останніх сил утримує слизьку владу. А Одіяр з усього цього “ліпить” напрочуд сильну та емоційно напружену соціальну драму. У підсумку – Гран-¬прі Канн, “Сезар” за найкращий фільм року та номінація на “Оскара”.

«Кус-кус та барабулька» (La graіne et la mulet, реж. Абдулатіф Кешиш, Франція, 2008, 151 хв.)
Прем’єра титулованого французького фільму Абдулатіфа Кешиша “Кус-кус і барабулька” відбулася у Венеції. Майже кожна сцена цього фільму – перлина, попри неквапливий та меланхолійний його плин. Комічні та драматичні моменти перемішані в єдине ціле, як кус-кус та соус. Беджі працює на судноверфі, але його звільняють. Він обтяжений доволі безалаберними дітьми і двома дружинами – колишньою та теперішньою. Молодша донька намовляє Беджі відкрити на старому кораблі ресторан, де готуватимуть традиційну арабську їжу – кус-кус. Проте сюжет цієї картини – справа другорядна. Кешиш віртуозно уміє використовувати мову – не діалоги, не те, про що говорять, – це неважливо, а має значення – як говорять, як артикулюють, які інтонації, як застосовують паузи, розставляють акценти, швидкість мовлення, жести. Він творить блискучі мовні портрети своїх героїв. Кешиш ніби не наважується довести сюжет до щасливого кінця – тріумфу й апофеозу. Зрештою, стрічка розповідає про одвічну тему батьків та дітей. Фінал так і залишився нез’ясованим: чи дожив взагалі Бейджі до свого комерційного успіху? Тендітний, непомітний патріарх, виснажений 35-річним стажем роботи на судноверфі, разюче контрастує з усією іншою родиною, особливо з експансивністю його жінок. Проте усі без винятку герої фільму володіють такими привабливими рисами, як харизма й вітальність.
У підсумку – 4 “Сезари” та 5 нагород Венеційського фестивалю.