15 серпня, 2010 “Кіно без екрану”
Програма покаже фільми, над якими зараз лише працюють, дозволить побачити, чим живуть українські режисери, а також представить фільми, які не побували у прокаті.
”Мама померла в суботу на кухні…”. Реж. Максим Васянович
У фільмі ”Мама померла в суботу на кухні…” йдеться про підготовку до останнього концерту художнього керівника Житомирської філармонії Миколи Васяновича – батька режисера. Камера стежить за головним героєм на сцені, на репетиції, за лаштунками з літровим слоїком шампанського. Історія про батька і сина. Про останній концерт та перший фільм.
М. Васянович: Я виріс у Житомирській філармонії й задумав створити про неї документальну коротку версію. Але з часом філармонійна романтика, така нафталінова і смішна, відійшла на задній план. А на передній вийшла історія моєї сім’ї. Цей фільм – розповідь про нездійсненні мрії й амбіції мого батька, який не став видатним музикантом, але став видатною людиною…
… Уся краса безбюджетного виробництва – це коли вмовляєш друзів позичити камеру, потім відробляєш послугою. У США за такою схемою виживає все некомерційне кіно.
Я своїй знімальній групі не платив. Гроші йшли хіба на переїзд між Києвом та Житомиром і на харчування. Жили вони в мене вдома. Я проплатив частину організації батькового концерту, пошиття фрака тощо. (www.zhitomir.info)
Бернарденгарден (вул. Валова, 18а), 21 серпня, 21.30
“Живі”. Реж. Сергій Буковський
“Живі” – стрічка одного з найкращих українських документалістів Сергія Буковського, присвячена Голоду-33. Але це той надзвичайно рідкісний випадок, коли варто говорити передусім не про публіцистику, не про репортаж чи історичну розвідку (хоча все це тут є), а про кінематограф як такий. “Живі” – це, по суті, продовження роботи, яку Сергій Буковський почав у 2006 році фільмом «Назви своє ім’я», присвяченим Голокосту в Україні під час Другої світової війни. Обидві стрічки побудовано на свідченнях людей, які дивом вижили під час винищення.
Одним із головних героїв нового фільму є британський журналіст Гарет Джонс – абсолютно несправедливо забутий і у своїй, і в нашій країні. Його мати працювала колись гувернанткою в онуків легендарного Джона Юза, засновника Донецька, сам він добре знав російську. Гаретові вдалося потрапити в радянську Україну взимку, на самому початку 1933 року, і побачити все те пекло на власні очі, поспілкуватися з тими, хто тоді був уже приречений. Однак виступи цієї мужньої людини не було почуто, а незабаром самого його вбили у Маньчжурії – у переддень тридцятиріччя, за загадкових обставин. Буковський запросив одного з Джонсових нащадків прочитати щоденникові записи і листи журналіста і в такий спосіб зробив останнього важливим, хай і позакадровим, свідком. Утім, цей фільм не про Гарета Джонса. Цей фільм не про померлих, а про живих і про життя. (Д. Десятерик, “День”)
С. Буковський: Основним стержнем фільму є події Голодомору 1932-1933 років, проте сюжетні і тематичні лінії тягнуться від 1917 року і до початку Другої світової війни. Таку хронологію обрано власне для того, щоб ґрунтовно показати передумови і причини Голодомору. Картина називається “Живі…”. Тому що ми знімаємо живих людей, тих, які вижили і залишилися людьми. Але це й про мертвих, пам’ять про яких ми воскрешаємо, і які для нас залишаються живими, поки ми пам’ятаємо…
…ми не вживаємо слово Геноцид. Кожен глядач має сам зробити висновки. Ми лише подаємо факти, і даємо, я сподіваюсь, глядачеві можливість сприйняти їх на емоційному рівні, і – замислитись. Найменше ми хочемо когось вразити режисерською чи операторською, чи звукорежисерською майстерністю. Ми робимо все, аби фільм сприймався органічно. Ми йдемо за нашими героями, саме вони диктують стилістику фільму…
…Нам вдалося записати багато досить змістовних свідчень. Усі очевидці – прекрасні люди. Одних ми знаходили через свої контакти, інших нам радили у сільських та селищних радах. Без місцевої адміністрації не можна ніяк, тому що часто літні люди, навчені нашим життям, чужому двері ніколи не відкриють. І ми справді досить часто спостерігали страх, який був насаджений тоді, у 1930-тих роках, і який не вдається викорінити сьогодні так швидко. Одна бабуся нам дуже довго розповідала, потім уже й співала, а насамкінець каже мені тихо: “А мене за це не посадять, що я вам наговорила?”. (“Главред”)
..З усією відповідальністю можу сказати – жодних кіноархівів Голодомору не існує. Те, що іноді проскакує начебто хронікальне (особливо західники цим захоплюються), насправді стосується найчастіше голоду 1920-х років. Хроніки Голодомору немає. Є трохи фотоматеріалів у СБУ, а кінофактів немає. Усі ці трупи, які викидають з машин, – це або ігрове кіно, або хроніка 1920-тих, іноді за кадри голоду в Україні видається навіть хроніка блокадного Ленінграда…
…Любити людство взагалі легше, ніж любити одну конкретну людину. Одну маленьку зігнуту бабусю. Це, як з’ясовується, значно складніше. Тих, хто пережили Голокост, підтримують ті чи інші фонди, і це виражається в конкретній матеріальній допомозі. А в нас же все поки лише на рівні державних декларацій. Що тій бабі Насті чи бабі Мані від конференцій, покладання квітів і будівництва меморіалів? У неї абсолютно інші турботи і проблеми. Як хатину натопити, город виорати. (“ПіК”)
