24 березня, 2010 На ланцюгу війни
Клаудія Лльоса, режисер, про “Молоко скорботи” та нерухомість часу
В рамках фествиалю “Кінолев”, який відбудеться з 21 по 24 серпня, відбудеться показ фільму перуанського режисера Клаудії Лльоси “Молоко скорботи”. Попередня робота, “Мадейнуса”, свого часу викликала величезне захоплення шанувальників кіно. Цього разу перуанка, яка живе та працює у Барселоні, поєднує універальні свотіглядні питання із простими людськими історіями, місцевий колорит із почуттями без меж, а візуальність із глибиною психологічного наповнення.
Молода героїня фільму народилася після того, як її матір зґвалтували під час правління в Перу фашистського режиму, що з 1980-го по 2000-й розправився з 70 000 людей. У Перу народилося ціле покоління таких дітей, яких називають “молоком скорботи”. Із молоком матері дівчинка увібрала страх перед навколишнім світом. Щоб не повторити долю матері, героїня тримає в інтимному місці картоплину, що повинна служити щитом при спробі зґвалтування.Картоплина живе своїм життям і успішно проростає.
Картина здобула “Золотого ведмедя” минулорічного Берлінале. Це була перша перуанська стрічка, яку відзначили таким високим призом. Крім того, “Молоко скорботи” номіновано на “Оскар.
– Що для Вас означає війна?
– Це те, що мучить мене постійно… Війна ніби не закінчилася, а триває разом із моїм життям. Це минуле, яке не можеш поховати. Неможливо позбутися ані спогадів, ані болю, ані переживань; тягнеш все це за собою, несеш на плечах, немов мішок, який не можна скинути із плечей. От і не знаю, як все це висловити, – війни начебто немає, і в той же час вона триває… Мені здається, це пов’язане із проблемою сприйняття часу – воно ніби зупинилося, стало нерухомим.
– Чи повільна плинність Вашого фільму і має відбивати цю нерухомість часу?
– Так, час зупинився, він перетворився на ланцюг, що не відпускає й тягне у минуле, хоча рвешся в майбутнє й намагаєшся це майбутнє наблизити. От про це наша картина: про спрямованість у майбутнє й гніт минулого.
– Розкажіть, будь ласка, докладніше про війну. У світі про неї знають не так багато.
– Це була дивна війна, зрештою, вона перетворилася в цивільну бойню. Почали її бойовики руху “Сендеро луміносо” (“Світлий шлях”), які й самі добре не розуміли, чого хотіли. Але й інша сторона не знала, які принципи відстоює. У результаті все заплуталося: кожний воював один з одним, і всі були заодно, вороги були всюди, а жертву було неможливо відрізнити від ката. І будь-яка звичайна людина могла виявитися жертвою – або терористів, або військових. Вічна війна без кордонів…
– Чи ситуація, показана у Вашому фільмі, є реалістичною?
– Усі персонажі у фільмі взяті з життя. Буквально. Також абсолютно правдиві, реальні й всі епізоди, про які я можу говорити багато й докладно. Але моєю метою було створення на екрані іншої, власної реальності. Хоча навіть виконавицю головної ролі я теж взяла з вулиці. Вона роздавала їжу біля церкви, одночасно збираючи пожертвування для своєї школи. Вона вразила мене своєю природністю. Тепер вона з тією ж природністю роздає автографи тут, у Берліні, перед фотографами, спалахи яких нагадують мені блискавки в Перу. Головна героїня, як і виконавиця цієї ролі, для мене – жива частинка перуанської дійсності.
– У картині надзвичайні краєвиди. Де Ви їх шукали?
– У нас, у Перу, особливий клімат, саме в Лімі потоки повітря, що несуться з півдня Чилі, змішуються із зустрічними потоками. У результаті утворився своєрідний мікроклімат; ця атмосфера й характеризує столицю Перу, роблячи її схожою швидше на європейське місто, ніж на інші міста Латинської Америки. Тому перші колонізатори, які прибули на територію Перу в серпні, тобто в розпал нашої зими, відчули себе немов улітку в себе вдома.
– Розкажіть, будь ласка, про музику у Вашій картині…
– Мене часто запитують про це. Чи схожа вона на блюз? Навряд. Утім, якщо згадати буквальне значення англійського слова – голубий… Так, повітря в нас дійсно таке – блакитне, світле.
