20 серпня, 2010 Великий брехун
Варто вимовити це ім’я – Федеріко Фелліні – як кожен, ким би він не був, снобом або простодушним глядачем, буквально розцвітає на очах. Начебто виграв мільйон, направду…
Іноді думаєш: а що, якби Фелліні народився в ХІХ або XVIII сторіччі, коли ніякого кіно не було? От жах: хто, крім нього, зміг би з такою фантастичною, неймовірною, що межує мало не з чарами, силою оживити образи сновидінь, що з’явилися звідкись із дитинства, – як, скажімо, павича в засніженому Ріміні?
Ніхто. Фелліні-письменник, Фелліні-художник (а він малював) – теж, звісно, чудо. Унікум. Але… Фелліні-режиссер – неперевершений.
…Це давно почалося – схильність отак фантазувати: буйно, радісно, без усяких гальм, впиваючись своїми баченнями, – у дитинстві, у раннім дитинстві. Фелліні у своїй книжці “Робити фільм” докладно й смачно розповідає, як – до подиву дорослих – прожогом нісся в ліжко, нібито спати… Слухняний хлопчик! Хоча хлопчик слухняним ніколи не був, учився поганенько, бився у школі, бігав у компанії таких же шалапутів любуватися танцем місцевої повії Сарагіни та захоплено дивився на її могутні форми. Отож “слухняний” Федері, дитяче прізвисько, або, ще коротше, Фефе, прагнув до себе в кімнату зовсім не для того, щоб спати, як всі інші дітки, що набігалися за день. А щоб дивитися… кіно. Чотири кути його стародавнього ліжка з високими піками він назвав іменами кінотеатрів і, по черзі вп’явшись у кожний, насолоджувався видіннями. Це були не сюжетні у звичному розумінні “фільми”, але калейдоскоп кульок, що крутятся, феєрверків, вогників, що швидко змінюють один одного. Такі фантазії супроводжували його дуже тривалий час, поки самі не затихли. Подорослішавши, Фелліні якось помітить, що тривале занурення у свої дитячі видіння може й зашкодити: не вартує, мовляв, сумувати, коли вони сходять нанівець… Секрет у тому, щоб зуміти викликати їх свідомо.
Оце «свідомо» – і є ключове слово. Зверніть увагу: на світі немає іншого такого художника, який міг би одним зусиллям волі (а, може, і без усякого зусилля) спілкуватися з ароматами дитинства, з образами підсвідомості, з ельфами іншого світу, що його, можливо, бачать тільки кішки… Або – генії.
У світі взагалі ж іноді відбуваються дивовижні речі: якби не винайшли, як уже йшлося вище, у ХХ сторіччі феномена зображення, що рухається, у Фелліні не було б гідного інструмента, щоб витягати з магми хаотичної реальності свій Космос.
Що порівняно з усім цим тужлива реальність, буденність з її дріб’язковими подробицями? Так, нічого, порожній звук, фантом, велике Ніщо.
Зважаючи на надзвичайну чутливість Фелліні до потаємних образів світу, неважко здогадатися, що він і власну біографію міг розцвітити такими барвами, що міг і сам заплутатися. Він і заплутався: як радив, здається, Оскар Вайлд, треба би менше брехати, а то запам’ятовувати важко. Мовляв, забрешешся остаточно. От Фелліні й забрехався: в одному інтерв’ю говорить одне, в іншому – щось протилежне: дійшло до того, що поважні добродії, зануди зі званнями й дипломами, з комічною серйозністю обговорювали, чи втікало маля Фефе із бродячим цирком з дому, чи не втікало. Для цього мало не наукові конференції збирали, біґме… “Фефе” ж, не будь дурнем, щоразу водив за ніс репортерів, уникаючи прямих відповідей і напускаючи густого туману. Загалом, ніхто дотепер не знає, було-не було.
Та і яка, по суті, різниця? Сказано ж – річ у тому, щоб свідомо залишатися дитиною. І крапка. Власне, такою мірою як Фелліні, це нікому й не вдалося, хіба що дитячим письменникам. Тобто тим, хто, як не крути – навіть якщо йдеться про таких чарівників як Андерсен – не володів універсалізмом Фелліні.
Так що, добродії, коли читаєте “біографічну” книжку Фелліні, відразу в голові діліть на десять. А то й на двадцять п’ять….
З іншого боку, мали ж існувати якісь підстави для настільки нестримної “брехні”? Невже всіх цих типчиків: сусіда, що обжерся сосисками (вісім метрів ум’яв, ніяк не менше! – на парі!), учителя з рудою бородою, що роздає навсібіч стусани, бомжа, що пукає на замовлення, карлицю-черницю, ворожок з дантівськими профілями, – можна було б отак запросто вигадати на ходу? Можна, звісно, – як це з успіхом робить той же Маркес, з тим же, що й Фелліні, ступенем перетворення. Але от Фелліні запевняє, що всі вони насправді існували, були. Були, були – є тому ще живі свідки. Інше питання, що ці очевидці, свідки й судді, дивилися на те ж саме, а бачили зовсім інше: хоча, повторюся, підтвердити (і підтверджували) цілком можуть.
Ріміні – Rіmіnі – слово, як говорив Фелліні, що нагадує лави солдатиків, – батьківщина генія й прообраз “Амаркорда” – напевно, найвидатнішого його фільму, – давало безліч підстав для невтримних фантазій. Учителі Фефе справді були тупими забіяками, оточення – у тоді ще дуже провінційній Італії – побожним і, водночас, диким; повії, на відміну від нинішніх – простодушними й добрими, а священики могли лаятися на чому світ стоїть. Тодішнє Ріміні (після війни це містечко вже не пізнати, – ремствує Фелліні) – суміш матроської хвацькості й побожності, коктейль із диких марновірств та середньовічних забобонів, змішаних з неприборканістю вдач.
Якби тут народився не Фелліні, а скажімо, Альбер Камю, Ріміні прославилося б як “зачумлене” місце, темні задворки світу, уражені, немов небезпечним вірусом, “кризою гуманізму”. Фелліні ж – анітрішки не помиляючись щодо своєї сонно-заціпенілої історичної батьківщини, не противиться нічому, зокрема й фашизму, уміє побачити в ній землю обітовану, загублений, затонулий на дні цивілізації світ.
І ще ось що. Цікавий такий момент, вдумайтеся. Біографи – а їх безліч, про Фелліні можна зібрати мало не бібліотеки – дивуються, наскільки “фрагментарною” є історія його життя. Просто як у Мольєра, який щез на півроку з поля зору не тільки родичів, але й допитливих дослідників. Де був, з ким жив-дружив – не зрозуміло. Так і у Фелліні – завдяки його вмінню віртуозно заплутувати сліди, зникати, нікуди не зникаючи, розчинятися, як чеширський кіт, залишаючи тільки посмішку, біографи ніяк не можуть заповнити білі плями його біографії. Той же цирк, який Фелліні, схоже, все-таки придумав собі на потіху. Потім раптом – коли Фелліні був уже в досить поважному віці – з’явилася “Австралія”. Якось, сидячи в гостях, Фелліні з безневинною усмішкою запитав дружину, Джульєтту Мазіну: пам’ятаєш, мовляв, як добре було в Австралії (де вони, звісно, ніколи не були). “Пам’ятаю, – сказала Джульєтта. – Там були чудові артишоки”. (Поборникам істини пропоную довідатися, чи подають їх в Австралії взагалі.)
Навіть у чудового брехуна, такого собі барона Мюнхгаузена, завжди були свої відмазки: у будь-яку хвилину він був готовий рапортувати, що був у такий-то місяць і такий-то день, скажімо, на Місяці. Фелліні ж – прихильник фрагментарності – не міг. Якби хто насмілився протестувати: мовляв, я вас бачив у цей час у Римі, яка там Австралія, – він, можливо, не зумів би викрутитися. Але всі, ясна річ, промовчали.
Отут теж одна з розгадок-загадок його особистості: “Сатирикон” захопив його саме своєю фрагментарністю. Адже життя, за Фелліні, теж є мозаїкою, а не лінійним оповіданням, записами у щоденнику, сухим звітом.
Власне, немає майже жодної різниці в тому, як він готувався до зйомок “Амаркорда” – фільму, що відтворює реалії його дитинства, і “Сатирикону”, що відтворює зовсім інші реалії – давно втраченої цивілізації, світу, що поринув у безодню століть. Цікаво, – запитував він себе, – чи вдасться викреслити зі своєї свідомості дві тисячі років християнства й уявити собі манеру давніх римлян говорити, рухатися, не впадаючи при цьому в моралізаторство, уникаючи критики, переборюючи забобони й психологічні бар’єри?
При цьому найбільше його захоплювало те, що рукопис “Сатирикона” зберігся не повністю. Це давало величезний простір уяві: ніби, за його висловом, “ледве присипаний землею” або ледь помітний на обрії, крізь туман століть.
Так, але й “Амаркорд”, дія якого відбувається в довоєнній Італії, у 30-тих роках ХХ сторіччя, теж фрагментарний! Епізоди йдуть у туман, дія перескакує з одного на інше! Ніби рімінські однокласники Фефе, подібно Трімальхіону й Енколпію, тепер уже нерозрізненні крізь вату часу. Начебто саме життя, власне “біографія”, з усіма її подробицями, від першої закоханості й еротичної мари до прийняття серйозних “чоловічих” рішень – той же “Сатирикон”, занурений в археологічну прірву…
Насправді, так воно і є, як це не дивно. Тому порада біографам: не намагайтеся докопатися до “істини”. Тому що це – неможливо.
“Синьйоре Фелліні, чому ви робите фільми тільки про повій? Невже вам жодного разу не зустрілася трудівниця, інтелектуалка – загалом, справжня, нормальна жінка?” – запитала його якось гарненька дівчина. Справді, чому? Чому, від чого один з головних шедеврів Фелліні, що дотепер викликає сльози, присвячений життю маленької римської повії? Чому цей образ – повії, жриці любові, нічного метелика, – так наполегливо пронизує більшість його картин? І чому – на відміну від священиків, цих посланників Бога, зображених у фільмах Фелліні карикатурно, – Феллінівські повії такі зворушливі, кумедні, а часом – величні?
Мабуть, тому, що Фелліні замість презирства відчував до цих жінок… ніжність. Адже саме вони, свідчить уже навчений досвідом Фелліні, уперше залучили нас до досвіду любові, подарувавши нам хоча б ерзац цього почуття. На відміну від інтелектуалів, які з жахом і відразою згадують про контакт із повією, від старорежимних інтелігентів, Фелліні, не соромлячись, робить повію, істоту знедолену й роздавлену життєвими обставинами, головною героїнею свого шедевра.
Як ми знаємо, ця повія (і відтепер – архетип, збірний образ, прапор і фетиш, а не пересічна “повія”) – Кабірія. Ім’я, освячене генієм Фелліні й Джульєтти Мазіни.
Навіть страшенні ханжі плачуть у фіналі цієї великої картини: причому скільки разів дивляться, стільки й плачуть.
Міркуючи про цю пару – Фелліні-Мазіна – важко не впасти в якусь подобу містицизму. Яким це чином, думаєш, могли зустрітися ці двоє: майже рівні один одному, кожний, щоправда, у власній іпостасі, на перетині яких могли народитися настільки переконливі, бездоганні шедеври? Адже так, по суті, не буває, не повинно бути. Уже якщо Сократові не пощастило із дружиною, не кажучи вже про Наполеона, Пушкіна або Джона Леннона…
Діляра Тасбулатова
Фелліні на “Кінолеві”
Театр Курбаса (вул. Курбаса, 3)
21 серпня. 10.20-11.15: “Розмови з Фелліні”, (55 хв.), 11.30-13.20: “Білий шейх” (108 хв.), 13.30-17.00: “Солодке життя” (україномовна прем’єра) (179 хв.). 22.серпня. 10.30-12.45: “Джульєтта і духи” (137 хв.), 13.00-14.10: “Репетиція оркестру” (70 хв.), 14.30-17.00: “8 1/2″ (138 хв.). 23 серпня. 10.30-12.20: “Ночі Кабірії” (106 хв.), 12.30-15.00: “Сатирикон” (україномовна прем’єра) (138 хв.). 24 серпня. 10.30-12.35: “Амаркорд” (123 хв.), 12.50-15.10: “Рим” (україномовна прем’єра) (128 хв.)
Бернарденгарден (вул. Валова, 18а)
21 серпня. 00.00:”Сатирикон”, (138 хв.) (україномовна прем’єра). 22.серпня. 23.50:
“Солодке життя”, (179 хв.) (україномовна прем’єра). 23 серпня. 01.00: “Рим”, (128 хв.) (україномовна прем’єра).
