15 серпня, 2010 Юрій Луговий: «Хочеться, щоб про Україну знали»
- Пане Юрію, у кожного українця за кордоном своя історія, а як ви потрапили до Канади?
- Я народився в Бельгії. Переїхав потім до Канади. А от мої батьки з України, з Тернополя. Тато і мама змушені були тікати від совєцьких військ у 1944 році. Вже всю нашу родину вивезли до Казахстану. Вуйка забили у в’язниці в Тернополі. Залишилася черга за татом, оскільки він перебував у польському полоні. Мама розповідала, що по тата вже приходили, та їм вдалося вночі виїхати.
- Розкажіть детальніше про деякі свої фільми.
- Один із перших фільмів був знятий у Канаді про перших і других українських поселенців у провінції Квебек. Він так і називається «Українці в Квебеку». В ньому розповідається про їхнє життя, про дискримінацію, про розвиток української діаспори. Спочатку в Квебеку проживало до 20 тисяч українців. Зараз набагато менше.
- Чи знімали ще фільми про українців у Канаді?
- Так. Фільм «Дорогою ціною», про концентраційні табори для українців під час Першої світової війни. Він отримав дві премії в Сан-Франциско. За кілька років до війни канадський уряд запрошував українців на роботу для розбудови Канади. Та коли почалася війна, ці люди стали небажаними. В Канаді створили 24 концентраційні табори, де перебувало 5 тисяч українців. Два з них були побудовані для українських родин. В них перебували українські сім’ї, жінки з дітьми. Вони не мали що їсти, мерзли. Все майно конфіскували і не повернули назад. При спробі втекти людей просто вбивали. При цьому вони працювали на Канаду за 25 центів на день, хоч до того їм сплачували 2,5 долара. Українці працювали на будівництві державних доріг і національних парків Канади.
Це був перший воєнний акт проти українців. Вони втратили всі права: не могли дізнатися, де їхні родичі, що їм робити, аби повернутися додому. В 1916 році був страйк, люди вимагали, щоб їм пояснили їх статус. Якщо вони полонені, то мають користуватися правами полонених або нехай забезпечать належні умови життя, оскільки вони приїхали сюди на роботу.
Цікавий факт: до 1917 року в одному з таборів, у цитаделі міста Галіфакс, перебував Троцький. Він почав влаштовувати збори з проголошенням промов. Всі його захоплено слухали, в тому числі й канадські вартові. Уряд Канади вирішив, що це небезпечно, і надав йому дозвіл на виїзд до Європи.
Та, на превеликий жаль, Канада й досі не перепросила українців за ті страхіття. Так само не повернули конфісковані гроші, тепер це великі кошти.
- А як просуваються ваші справи в Україні, які творчі плани, може, є вже якісь напрацювання?
- У мене багато планів. Багато матеріалів уже знято. Багато творчих ідей, та на все не вистачає часу. Я захоплений ідеєю створити серію фільмів про гноблення українського народу, має бути три фільми: українці під Польщею; під фашистською навалою; під радянською владою. В мене вже є майже змонтований фільм “Береза Картузька”. В ньому йдеться якраз про українців, які перебували під Польщею. Починається фільм з Версальського договору 1919 р. і охоплює період до 1939 року. 1934 року був створений табір для політичних полонених. Мені особисто цікава ця тема ще й тим, що в 1939 році в цьому таборі перебував і мій батько. Я намагався переглянути різні історичні джерела, архіви. Намагався зв’язатися з тими людьми, які безпосередньо знали про ті часи. Мені хотілося якомога реальніше передати ті історичні події, щоб усі мали змогу дізнатися про страждання українського народу.
Наталя Шишацька (Повний текст інтерв’ю: ktm.ukma.kiev.ua)
“Береза Картузька”. Бернарденгарден (вул. Валова, 18а), 21 серпня, 14.00
“Дорогою ціною”. Бернарденгарден (вул. Валова, 18а), 21 серпня, 15.00
“Окрадена земля”. Бернарденгарден (вул. Валова, 18а), 23 серпня, 16.35
