31 травня, 2010 Життя на згадку
Життя на згадку
У боротьбі політкоректності та мистецтва переміг Апічатпонг Вірасетакул
Так виглядає, що тепер світовій спільноті потрібно буде вчити не лише назву ісландського вулкану Ейяфьятлайокудль, який сильно зіпсував настрій та потріпав нерви тим, хто прямував на 63-й Канський фестиваль. Тепер потрібно буде запам’ятати ще і прізвище тайського режисера Апічатпонга Вірасетакула, як запам’ятали колись Каурісмяки та інших, відзначених Каннами.
«Золото» для дядечка
Апічатпонг Вірасетакул здобув «Золоту пальмову гілку» — головну нагороду фестивалю за картину «Дядечко Бунмі, що може пам’ятати свої минулі життя». Вже у 2004-му році його «Тропічна хвороба» отримала Приз журі, а у 2008-му режисер сам входив до його складу.
Тайський режисер створює дивовижне кіно, кіно у джунглях, певною мірою медитативне та умиротворене. Дядечко Бунмі вирішує провести решту свого життя у родичів. Там до нього приходять привиди (а може і не привиди?) дружини, що померла та давно зниклого сина. Тепер він з»являється у вигляді мавпи із червоними очима, що мерехтять у гущавині зеленого лісу. Усі вони, і живі, і мертві, збираються за родинним столом, гортають альбоми із фотографіями та згадують… Хто що, а дядечко Бунмі – свої минулі життя.
Цей дивний фільм виглядає чи то видіннями, чи то казкою, а водночас знятий як повсякденність. Ніхто не дивується, що приходять мертві, Ніхто не шокований тим, що син став мавпою. «Коли ти встиг відростити стільки волосся», — тільки й питає його батько. Це кіно настільки кінематографічне, що будь-яка розповідь про нього руйнує його дивовижну, унікальну, екзотичну та водночас універсальну магію.
Хто чемніший?
При тому, що фільм відразу знайшов палких симпатиків серед шанувальників авторського кіно, ніхто не вірив, що картина отримає «золото» Канн. Тим більше, що почасти конкурсна програма грішила кон’юнктурністю та надмірною політкоректністю.
Після того, як журі віддало свій перший приз картині з республіки Чад «Людина, що кричить» ( до речі, як і Україна, Чад вперше бере участь у повнометражному конкурсі Канн) Махамета Салеха Харуна, зал вирішив, що розподіл призів буде не менш політкоректним, ніж сам конкурс.
Режисер звертається до теми громадянської війни в Чаді й стосунків батька та сина.
Шістдесятирічний Адам – інструктор із плавання в розкішному готелі в Нджамені. Після того як готель купують нові власники, він змушений поступитися місцем синові Абделеві. Адам важко переживає цю ситуацію, яку сприймає як соціальну деградацію. У цей час уряд закликає населення зробити “військове зусилля”. Адам приймає рішення – віддати сина до армії. Чи варто казати, що таке рішення стає справжньою трагедією для всіх учасників історії?
До речі, сам Махамет Салех Харун побував на війні, його було поранено. Проте у картині його зображення людських конфліктів на тлі великого військового конфлікту виглядає аж надто передбачуваним.
«Я кажу собі, що потрібно бути великим мрійником, щоб продовжувати знімати кіно у державах. Які е фінансують місцеве кіновиробництво, в яких закриваються кінозали», — говорить режисер. Щось нагадує, чи не так?
Гран-прі також вручали за політкоректність. Французька стрічка «Про Богів та людей» Ксав’є Бовуа розповідає реальну історію, що відбулася в Алжирі. Монахів захопили у заручники ісламські терористи, а потім вбили їх. Справа по вбивству монахів, до речі, досі не закрита. Історія справі трагічна, що же казати. Акторські роботи (Ламберт Вілсон, Мішель Лонсдей та інші) чудові. Марокканські пейзажі – гідні найвищих оцінок. Але нудно. Надто багато пафосу режисер напихає у свою історію. Надто докладно та буквально пояснює те, що і так зрозуміло. «Уроком толерантності» назвала стрічку французька преса, проте урок цей – для молодших класів.
Приз за найкращу чоловічу роль розділили іспанець Хав’єр Бардем та італієць Еліо Германо. Перший – за «Красу» Алехандро Гонсалеса Іньяріту, а другий – за «Наше життя» Даніеле Лучетті. Обидві картини – про те, як корупція та кримінал втручається у приватне життя героїв. Уксбал, роль якого блискуче зіграв Бардем, дізнається, що смертельно хворий. Йому потрібно владнати справи: прилаштувати дітей, налагодити стосунки із колишньою дружиною… Проте він береться водночас і рятувати нелегалів із Сенегалу, і допомагати китайським робітникам, чиє життя більше нагадую рабське. Гонсалес Іньяріту, що після геніальної «Суки-любові» поміняв Мексику на Голівуд намагається догодити “і нашим, і вашим»: картина знята практично бездоганно і якби він знайшов у собі мужність залишитися у площині виключно родинної драми героя, то не виключено, що саме він святкував би перемогу. Проте, намагаючись бути правильним, режисер напихає свою стрічку, яку фільмував у Барселоні, такою кількістю кон’юнктури, що віртуозне володіння ремеслом радше дратує, аніж захоплює. Даніеле Лучетті не знімає так майстерно, як Гонсалес Іньяріту. Проте і він зміщає акценти із життя героя, що втратив дружину і залишився із трьома малими дітьми на руках, у сферу корупційно-кримінальну, поспішаючи і собі приєднатися до модного канського тренду: викривання мерзенних виразок суспільства.
Іранець Аббас Кіаростамі, чий фільм «Завірена копія», приніс приз за найкращу жіночу роль Жюльєтт Бінош, натомість залишається дослідником приватного життя. Вишукана стрічка про те, як у невеличкому містечку в Тоскані зустрічають мистецтвознавець (Бінош) та письменник (відомий оперний співак Вільям Шиммел) і починають розігрувати життя пари, яка ніби то разом уже п’ятнадцять років. В центрі картини – міркування про співвідношення і стосунки оригіналу та копії. Про це книжка письменника, про це розмовляють головні герої, це – стосунки між ними. Щодо переможниці, то це якісна, проте не найкраща роль Бінош.
У конкурсі сильно вибивався із лав “чемних хлопчиків” знаменитий французький актор Мат’є Амальрік. Цього разу він презентував “Турне”, свою четверту режисерську роботу. Приз за режисуру він і отримав. Амальрік у власному фільмі грає колишнього телеведучого, а нині продюсера кабаре «Новий бурлеск», який возить по усій країні стриптизерок, що танцюють у кулі, поїдають долари, витягують з дупи шнурочки та роблять інші неймовірні речі. Проте головному герою із шоу не щастить: його добре приймають у провінції, але не пускають до столиці.
Фільм Амальріка та його героїв можна порівняти із плакатами та картинами Тулуза Лотрека: він сміється над світом, про який розповідає і водночас милується ним, співчуває йому.
Приз за сценарій здобув кореєць Лі Чан-донг за “Поезію”, один із найпоетичніших та найбільш мистецьких картин цього року.
У цілому журі зуміло гідно вийти з усіх пасток, розставлених на їх шляху доволі слабким (як на Канський фестиваль, звичайно, конкурсом), проявило і політкоректність, і радикалізм водночас. Серед добрих, проте не відзначених журі робіт залишилась стрічка Майка Лі “Ще один рік”. Проте і тут журі можна зрозуміти: Лі хоч і зняв тонку та вишукану картину, проте нічого нового нею не сказав.
Політика та скандали
Цього року фестиваль вийшов дещо нервовим. Все почалося із вулканічної хмари, яка блокувала аеропорти Європи. А вже на відкритті члени журі та господині церемонії Крістін Скотт Томас оголосили, що член журі Джафар Панахі не приїде у Канни через те, що знаходиться у в’язниці (зрештою, рішення ввести в журі опального іранського режисера було продиктовано саме намаганням його підтримати). Крісло Панахі так і залишилося виразно порожнім. Протягом фестивалю стало відомо, що Панахі оголосив голодування. Інший іранець, Аббас Кіаростамі, Жюльєт Бінош та інші кінодіячі висловили свою підтримку режисерові. Саме присвятою йому розпочалася і церемонія нагородження.
Потім кіносатира Сабіни Гуццанті «Італія, що тремтить» змусила італійський уряд оголосити фестивалю бойкот. Справа у тому, що фільм Гуццуанті є політичним памфлетом у дусі Майкла Мура, де стверджується, що італійський уряд не вжив жодних заходів по евакуації мешканців міста Л’Аквіла напередодні землетрусу 2009 року, а Сильвіо Берлусконі використав приходню катастрофу, у якій загинуло 308 осіб, а 50 тисяч стали безпритульними для підняття власного рейтингу. Пікантність скандалу додає той факт, що Cабіна Гуццанті – донька ультраправого публіциста Паоло Гуццанті, запеклого прихильника Бурлусконі. Проте фестиваль бойкот міністра просто проігнорував.
Інший скандал вивів на мирну Круазетт загони спецназу, перекрив доступи до палацу і змусив фестивальну публіку на ходу міняти свої плани. Справа у тому, що французька конкурсна картина режисера алжирського походження Рашида Бушареба “Поза законом” спровокував низку гнівних публікацій у пресі та організувала демонстрацію протесту. Бушареб навіть написав листа, у якому просив не обговорювати його картину до того, як вона вийде у прокат. Проте пекуча тема здобуття Алжиром незалежності (на тлі цих історичних подій розгорається історія трьох братів) викликала хвилю обурення у Франції.
Але не забула вона і про Росію: фільм Нікіти Михалкова “Втомлені сонцем 2″ назвали “гімном сталінізму”. Крім того, картину, яка вийшла у міжнародний прокат, згідно фестивального регламенту, не можна подавати на конкурс (“Вони думають, що це все ще одна крана”, — пояснив Міхалков, спробувавши приєднати до Росії, не лише Україну, але і країни Балтії, членів Євросоюзу). Проте, звичайно, російський фільм збурив переважно російську пресу. Вона розділилася на два табори. Запеклість суперечок можна зрозуміти: після провалу у прокаті найдорожчого російського фільму та листа майже ста російських кінематографістів про вихід зі спілки через авторитарне правління Міхалкова трон під всесильним Міхалковим сильно похитнувся. Канська нагорода – чи не єдиний спосіб повернути все назад. Не вийшло. Прикро тільки, що однією із центральних постатей цього скандалу став фільм Сергія Лозниці “Щастя моє” як противага фільму Міхалкова.
Український дебют
Нагадаємо, що цього року Україна вперше брала участь у повнометражному конкурсі Канського фестивалю. Стрічка “Щастя моє” конкурувала і за “Золоту камеру”, приз за найкращий дебют, адже вона – перша ігрова картина відомого кінодокументаліста Сергія Лозниці. Стрічка шокує, викликає бурхливі емоції, не скочуючись при цьому у сонну кон’юнктурність деяких конкурсних стрічок.
Це історія молодого далеконобійника, який потрапляє у російську глибинку і там пропадає. Жорстка картина, сконструйована із історії та історій, із реальності та вигадки. Чудові діалоги та блискуча операторська робота (над картиною працював румунський оператор Олег Муту, що зняв також «4 місяці, 3 тижні та 2 дні», яка отримала «Золоту пальмову гілку» Канн) роблять додають історії довершеності. Звичайно, такий жорсткий погляд на Росію (та і на життя загалом) не міг не викликати бурхливу реакцію: одна із французьких газет назвала картину “ударом по пиці, який нарешті може розбурхати конкурс”. Фільм хвалять, звинувачують в антиросійськості, одна із молодих російських критикес навіть звинуватила його у “західному замовленні”. Проте головним є те, що картина гідно виглядала у Каннах та не залишилася непоміченою, як це трапляється із певним відсотком фестивальних стрічок.
Поза конкурсом пройшла прем’єра картини Отара Іоселіані “Шантрапа”, до створення якої теж причетна Україна.
Отже, 63-й канський фестиваль уже став минулим життям, які вміє згадувати дядечко Бунмі. Для нас він має дві важливих історичних віхи: гідна участь України на правах повноправного учасника і “Золота пальмова гілка”, вручена кіно майбутнього. Мабуть, з часів дарденівської “Розетти” таке кіно тут не перемагало. Значить, потрібно готуватися до нового повороту. І до 64-го життя у Каннах.
Катерина Сліпченко, Канни
