21 жовтня, 2008 По свіжих слідах

Перечитуючи статтю Василя Худицького за 26 червня у «Львівській газеті» «Старовинний Львів. Обережно: гази!», я в декількох місцях дозволила собі не погодитися зі змістом прочитаного. Зокрема, що стосується опису Полтви. За словами Миколи Обідняка, заслуженого архітектора України, викладача Національного університету «Львівська політехніка», в давні часи річки виконували не лише функцію навігації, а й провітрювання міст. У Львові цю роль виконувала річка Полтва. Коли австрійці побачили, що вона зміліла і почала завдавати шкоди, окільки була дуже забруднена, вони сховали її під землю. Але відразу по тому вирішили насадити багато дерев. У підсумку у Львові відбулася замінa кисню з водного середовища річки Полтви на кисень зелених насаджень.

Мені заболіло. Річки не тільки в давні часи провітрювали міста, вони й далі це роблять і робитимуть, бо така їхня вічна ціль — давати кисень, чистити повітря, годувати всіх рибою та качками. А ще,як доказали тепер вчені, телепатично проводити думки людей та енергію, позитивну чи негативну, хто яку мету задасть. Вода — це живий організм. Чиста вода та земля — здорові люди і лікарень не треба. Нема онкології, нема алергічних захворювань. Здоровий імунітет. Як могла річка Полтва, котра формувалася тисячі і тисячі років, захищала та тримала місто на собі, раптом шкодити місту — щоб її погребти? Щось тут не грає, явно якась вигадана причина, розрахована дуже вдало на подальше галицьке лінивство — не вникати в суть речей і нічого не змінювати. (Хай їм роками смердить, лиш би без дозволу вищих санів не рипнутися і не почати думати самостійно. І то нічого, що сусіди їх далі мають за тупе бидло. Маєтків чимпобільше —а що там хронічний брак води, як ніде у світі! Привілейовані райони чи квартири мали зовсім інші водопроводи, не як решта черні. До запаху звикли — всьо кльово, чуваки…) Бо хіба невідомо, що роблять із річками, що в силу обставин зміліли та захиріли? Прочищують їх, поглиблюють їх, так споконвіку чинили селяни без всякої архітектурної освіти. Вони засаджували береги річок верболозами, аби корені утримували грунт від корозії. Невже неможливо було те ж саме зробити із Полтвою? Та могли. І справа не в австріяках. Не вони перші вирішили спустити Полтву в каналізацію, вони лише сумлінно все фінансували. (Так як німецький кайзер фінансував лєнінський бронепоїзд до Петергофу, повіривши обіцяним угодам з большевиками). Полтва — це суто польська робота. На той час австрійська влада у Львові була вже фактично декоративною — для фасаду. За фасадом чигала великопольська МОЦ–все поглинути і —прощай, Рутеніє зі своєю «хлопською» мовою! Не дивно, що саме монумент імперському A.Міцкевичу першим поставили на «засклепленій» Полтві — як символ. Шаманське дійство — одне поле (Polska) поглинає інше поле (Полтву) …Польська мова побиває українську. Не німецького ж поета поставили, а польського. Добре, що хоч тепер маємо Т.Шевченка — для рівноваги. І саме польський архітектор Зиґмунд Ґорґолевський вперто переконував жюрі у Лейпцігу (під час конкурсу на кращий проект Оперного Театру) позбутися Полтви для розв’язання життєвого простору — для театру та алеї модних бутиків повздовж вбитої ріки. Мода космополітичної еліти витіснила всілякий здоровий глузд та інстинкт самозбереження. Не помогло й те, що одразу, як згадує Обідняк, насадили багато дерев.

До речі, відомо що колись у центрі Львова повсюдно росли глибокі ліси, котрі нещадно й вирубували, і це теж одна із ймовірних причин для зміління річки. Спочатку вирубають, а тоді починають насаджувати. Але як можна повноцінно букові, дубові чи березово–вільшані дерева, наприклад, замінювати тополями чи навіть каштанами? Коли вони органічно там ніколи не вписувалися. Природа сама собі генетично вибрала найкращий вид насаджень для кожного ареалу. Зайшлі люди бездумно все зруйнували,ОКУПАНТ НІКОЛИ НЕ ДБАЄ ПРО ЧУЖЕ МАЙНО ЧИ КУЛЬТУРУ. Полтва — це є живий урок того, як було жити століттями у колонії. Урок із доволі смердючим закінченням. Особливо, коли побуваєш поблизу від того місця, де ріка виходить на яв із–під каналізаційного колектора. І в багатьох місцях навіть у центрі міста. А що станеться, приміром, коли той бетонний колектор , нарешті, трісне під проспектом Свободи, як гнилий чиряк? Будемо мати під Оперою великопольський «шоколадний» фонтан–фейєрверк! А рано чи пізно, так буде. Бо ніщо не вічне, жоден бетон. Правда, не завидуватиму тоді теперішнім львівським українцям і навіть львівській мерії.

То би мало бути їхнє завдання привести Полтву знову до життя, ну хоча би вивести її русло з центру міста , зєднавши його з обома кінцями ріки! Бо Львову катастрофічно бракує чистої ріки.

Ґорґолевський тоді тільки одного не врахував (біда з тими недалекоглядними архітекторами!), що поругана річка Полтва, виходячи з–під «ляди», понесе їм ту воду бумерангом у Польщу до Вістули, до с. Модлін… Іноді географія є кращим вчителем, аніж історія…

І хай навіть зараз Полтву стараються очищати на виході з тої «ляди» різними технологічними санстанціями, все одно вода несе всю неприховану інформацію далі в Європу, до Балтики.

Нещодавно довідалася із британської „The Sunday Times», що лондонський мер Борис Джонсон вирішив оживити присипані землею та асфальтом (правда, не каналізацією!) притоки Темзи Тайберн і Фліт. Честь і хвала йому! Може, всі інші візьмуться за голову, що ми, люди, приречені, аби вижити, оживляти наші втрачені річки.

А де наш Львівський Борис Джонсон? А де наша самоповага? Та люди би всі незручності витримали, пов’язані із оживленням Полтви, якби знали, що то для здоров’я їхнього та їхніх дітей чи внуків! Люди би й половину коштів для цього самі знайшли. Тільки би знайшлися насправді людяні архітектори, хай без надмірних регалій, але із екологічним мисленням, трішки на випереджування «поки грім не вдарить — мужик не перехреститься»…

У свій час мало не всі ріки та міста Європи були занедбані, але ні австрійці, ні поляки у себе своїх річок у каналізацію не спускали, а в колонії можна було це зробити. Автохтонний народ повністю був видвореним iз міста, як це завжди буває. Перед очима стоїть картина: під час першого будівництва Колони А.Міцкевича, коли вже майже було закладено фундамент, ріка ще востаннє закричала і розлилася з бетонного колектора із–під землі, і пам’ятник перенесли на інше місце, на Маріяцький пляц. Коли ще ріці вистарчило сили закричати про себе і вирватися на волю, то значить вона ще не була зовсім змілілою та безводною! А в Ґорґолевського серця не було. І львівські райці не зреагували на той крик.

А нам кричить і досі!

Марія ШУНЬ, літератор, колишня львів’янка, з 1995 р. мешканка Нью–Йорку. Учасниця нью–йоркського осередку прихильників проекту «ЖИВА ПОЛТВА»