23 червня, 2010 Полтва
… Ця мандрівка під землю була вже третьою по рахунку, але першою в історичну частину міста. Спускатися в центрі і привабливо і небезпечно водночас. Привабливо – бо можна побачити найкрасивіші, найтаємничіші частини підземного Львова; небезпечно – бо потрібно залазити у всіх на очах. Бажаючих зібралося аж девятеро. Посиділи біля Нептуна, послухали націоналістичних пісень від колоритного дідуся, почекали заким стемніє.
А ми, довго не вагаючись, підняли не надто важку металеву пластину, стрибнули вниз і опинилися у зовсім іншому царстві, без світла, гамору, людей та машин. У царстві спокою та постійності, де спалахом фотоапарата вихоплюєш з темряви напівпрозору димку духів, де відстані минаються швидко, а час триває довго.
Щоб менше звертати на себе увагу оточуючих переодягалися ми вже всередині, у тунелі. Місця достатньо, австрйці зробили все добротно: узбічя сухе, широке, високо над водою. Йдемо проти течії в сторону проспекту Шевченка. Кожних десять метрів бачимо люк назовні який розташований прямо посередині течії річки. Взимку через них скидають сніг, а влітку під час дощу звідси вода виходить на вулиці.
Супутники постійно зупиняються і все фотографують, дивуються вже звичним для мене речам. І дивуватися справді є чому! Відчуття як у підземеллі старовинного замку: високе папівкругле склепіння викладене з тесаного каменю, овальні притоки, балки над головою, дивовижні сталагміти, футуристичного вигляду, немов солодка вата, грибки, що ростуть на бетонній долівці високо вгору і дуже гарно відблискують у променях ліхтарика.
Непомітно тунель повертає направо до проспекту Шевченка. Арка стає повністю цегляною. Це, напевно, найстаріша частина колектора. Йти можна у повний зріст, місцями навіть за руку. Навпроти памятника Михайлові Грушевському бачимо злив двох річок. Власне меншої Полтви зліва, зі сторони Погулянки, і більшої, суми Залізних Вод та Вульок, зправа. Про те, що ми зараз саме біля памятника Михайлу Грушевському можна судити по виходу, який є кількома метрами далі. Так, як багато хто був без відповідного взуття та захисту, ми пішли далі сухою, широкою дорогою в сторону Стрийського ринку, лишивши саму Полтву на інший раз.
Перед вулицею Ів. Франка широкий тунель змінюється на приземлений овал, стеля щораз нижчає та нижчає. Йти приходиться напівприсядки. Невдовзі стеля піднімається, а на узбіччі зявляються перила: надбудови півметрової висоти з цегли біля самого краю доріжки. Основне їх призначення – зберегти прохідність тунелю для монтерів, захистивши його від води. В такому випадку вона тече собі всередині жолоба що утворився, нікому не заважаючи.
Проте хороша ідея перил знищена недбалістю самих же монтерів, що пускають бічні відводи не у річку, а прямо за них. Вода починає накопичуватися, гнити. В одному місці перила навіть спеціально завалили, щоб застій стікав у основне русло. Відповідно захисту вони вже не дають і йти приходиться по воді.
Знову сходи нагору і знову залізна плита закриває вихід. Одним оком заглядаю у щілину. Цікаве це заняття, по орнаменту на будинках, по вивісках магазинів та характеру декору вгадувати, під якою зараз ти частиною міста. Хороший тест на знання урбаністичної географії. Ми стоїмо під тротуаром коло Білої Скелі. Прохід гарно розчищений, нема бруду, легкодоступний і на досить безлюдному перехресті. Ідеальне місце спуску для прогулянки до Оперного Театру та назад.
Надибуємо наступний вихід назовні – люк. Розташовується він високо над нашими головами, прямо біля салону краси. Води під ногами стає щораз більше і більше, тому основна група зупиняється тут, а я йду вперед у розвідку. Стеля така низька, що мушу нагинатися під кутом сорок градусів до вертикалі ставлячи ноги у гидкого кольору воду, застояну та смердючу.
Хоча й було тяжко, але воно того вартувало! Я вийшов до колосальної краси зливу ще двох річок: Залізної Води з вулиці Стуса та Вульки з вулиці Ів. Франка. Обабіч видно добротні, широкі сходи, що підіймаються на поверхню одразу на трамвайну зупинку біля Стрийського ринку.
Вертаюся назад із невтішною для товаришів новиною: далі суцільна вода, потрібно вибиратися звідси нагору. На проспект Свободи йти далеко, та й знову виходити назовні у всіх на очах неохота. Тому вирішуємо підніматися на поверхню тут. Я лізу першим догори по ржавим скобами і, несподівано для себе, люк, який я так і не зміг колись відкрити ззовні, легко подається зсередини.
Пустий, вечірній Львів. Поодинокі перехожі, кудись мчаться таксисти. Поки нагорі був тільки я один в касці та хімзахисті, люди сприймали мене як робочого і особливої уваги не звертали. Але коли по черзі з-під землі появилися всі решта, в різнокольоровому одязі та з фотоапаратами – стали дивуватися, зупинятися і роздивлятися, чи відводити погляди. Усі веселі та життєрадісні, ура, ми назовні! А я та ще двоє, що були у спорядженні, закривши за собою люк пірнули назад у земну товщу.
Пробуємо йти по Вульці, з бажанням попасти аж на залізничний вокзал. Чув я колись таку історію, що біля Привокзального ринку дівчинка впала у відкритий люк і її знайшли аж за Оперним театром. Хочемо це перевірити. Та, пройшовши триста метрів бачимо, що в одного з супутників на ногах недостатньо високий захист, він йде на межі і вода ось-ось переллється йому всередину. Тому завертаємо назад та йдемо до точки входу, на Проспект Свободи. По дорозі крейдою маркуємо виходи, раптом комусь пригодяться. Як потім довідалися, крейда до нашого наступного візиту не дожила, а на вокзал Вулька все рівно не доходить, там протікає інший колектор, що розташований під вулицею Городоцькою.
Дорога від памятника Михайлу Грушевському до Оперного театру – чудовий екскурсійний маршрут. Широка, суха, високі стелі та купа простору і повітря. Йдемо нічим не гірше ніж по поверхні. Може навіть краще, бо нема бруду під ногами. Далі тунель завертає направо і минає Оперний театр стороною. Бачимо фундамент цієї будівлі викладений з тесаного каменю. Після нього тунель значно додає висоти, сягаючи пяти метрів. Враження немов перебуваєш у підводному човні чи літаку.
Починається поступовий спуск, вода набирає швидкості, з`являється характерний гуркіт, слів майже не чути. Раптом ми опиняємся біля різкого обриву, три метри над водою. Під нами Полтва з шумом та бризками долучає до себе притоку зі сторони вулиці Городоцької. Дуже схоже на маленький гірський водоспадик, чи на слизьку гірку в аквапарку. Троха далі за зливом, між двома берегами, видно тендітний, бетонний місток.
Глибина річки посередині сягає сорока сантиметрів, перейти на іншу сторону можна тільки з захистом по пояс і все рівно це є дуже небезпечно. Або як альтернатива на руках по слизькій газовій трубі перебиратися на другий берег. Але нам сьогодні вражень вже достатньо. Виходити вирішуємо біля Білої Скелі. Третій раз тією ж дорогою йдемо майже розслаблено, знаючи всі повороти та вузькі місця. Класно полазили, три години суцільного задоволення та яскравих вражень на все життя. Львів для нас назавжди став іншим, глибшим, здобув ще один вимір. Йдучи додому по поверхні самі собі дивуємося і не віримо, що лише кілька годин тому були по той бік асфальту.
Андрій Риштун, діггер
http://explorer.lviv.ua/
